Проишествия

Коректори міфів: культ святого Онуфрія - rezonans.info

10:45 03 Декабрь Киев, Украина

Коректори міфів: культ святого Онуфрія Має той пустельник хату із каміння,      ложе кам’яне, свічку з бур’яну,крила кам’яні приросли коріннямдо закам’янілого, вицвілого сну.В портфоліо Тернопілля туристичного є міф про таємничі гроти послідовників культу святого Онуфрія. “Таємничі”, бо аскетичне буття відлюдників майже не залишало слідів, хіба хрестики на стінах печер.Одразу варто перехреститися від міфу, закладеного у саме формулювання “культ святого Онуфрія”: відлюдники поклонялися не Онуфрію, як кумиру, а тому ж Богові, що й решта християн. Титульний “культу” святий Онуфрій жив в пустелі у IV ст.. Його послідовники  продовжували його відлюдницьку духовну практику протягом усіх Середніх віків, але  канонічним в православній християнській традиції відлюдництво (анахоретство) визнали аж через 1000 років(!!!), аки ісихазм.зображення святого ОнуфріяПротягом 1338-1341 рр. адвокатом ісихазму висунувся монах з Афону Григорій Палама, йому вдалося виграти дискусію у Варлаама Калабрійського.Якщо б не вдала адвокація пана Палами, замість опинитися в християнському лоні, відлюдники невідкладно опинилися б там, де й аріяни, маніхейці  та інші єретики (в пеклі?)Варлаам Калабрійський і Григорій ПаламаНарешті V Константинопільський собор 1351 р. не просто затверджує ісихазм канонічним, а бере його за нову філософську основу Православ’я.

Варлаама Калабрійського змушують покаятися, після чого той мусив повернутися у свою Калабрію (в Італії). Там #назловсемврагам прийняв римо-католицтво, став єпископом міста Джераче, вчив грецької мови одного з ключових діячів епохи Відродження – Франческо Петрарку, якого згодом назовуть “батьком гуманізму”.Захід є Захід, а Схід є Схід, і їм не зійтися вдвох,Допоки Землю і Небеса на Суд не покличе БогРедьярд КіплінгГуманізм (від латинського humanitas – «людяність»), як філософська основа Ренесансу (воно ж Відродження) –   філософська та етична позиція, що надає особливого значення цінності Людини. В XIV столітті поява великої літери “Л” у слові “людина” десь поруч з Богом (тоді писалося ще з великої) – це було надзвичайно сміливо. Ісихазм – “православна відповідь “буржуазному заходу”.Знову цитуємо Вікіпедію: «суттю ісихазму є обоження людини – можливість її повного єднання з Богом ще під час земного життя, аж до реальної опції стати «богом за благодаттю, а не за сутністю».Людину Григорій Палама обґрунтував, як “підсумок усього, створеного Богом, як епіцентр Всесвіту”. При вдалому збігу обставин людина може бути вище янгола, таяк ці старигані з крилами (за Г.Г.Маркесом) не годні злитися з Богом (хіба розі-злити Бога), янголи лиш відображення божественного світла, а от духовно модифікована та очищена людина – годна.

Так пише в Євангелії від Луки (17, 21) –  «царство Боже всередині нас». Людина має право вибирати між добром і злом, у її право вибору не вільно втрутитися навіть Богові. Тіло – «храм Божий», воно не винне у задоволенні своїх «гріховних стремлінь», тіло має право на насолоду, саме завдяки йому (їй) душа має можливість пізнати матеріальний світ.Ці постулати гуманізму, адаптовані  на православний лад, в процесі проходження шляху від верхів до низів були скорочені до “чим гірше мені буде на цьому світі, тим краще буде на тому” на практиці. Треба сховатися від світу в якій-небудь пустелі, а в ній в печері, наодинці провести там залишки життя за нескінченним повторенням про себе молитви “Ісусе Христе, сину Божий, помилуй мене грішного”.

Якщо тільки те й робити, що від ранку до вечора повторювати цих сім слів, на тому світі тобі буде добре. В чернецтві є два напрями – одне  кіновія і анахоретство.В кіновії ченці живуть однією спільнотою, є статут, спільні побут та духовні практики. Цікаво, що Феодосій Печерський, перший ігумен Києво-Печерського монастиря, був противником відлюдництва, вважаючи, що ченці повинні жити громадою в обителі. Так, в чернечій спільноті можуть мешкати також екзоти-затворники  – але це не те саме, коли в анахоретстві відлюдник усамітнюється, у тому числі від собі подібних. При анахоретстві відлюдник не живе за добровільні внески селян, вони йому не потрібні – але хто б в  нього питався! Дуже швидко слава про чергового “святого старця” розноситься тереном, і хоч би він під землю закопався, його звідти вишпортають і заставлять сцілювати від ружі, хворих жубів, випрохають дати випити щось помічне для вочей та по жіночому. З такою проблемою стикалося більшість пустельників – деякі від того навіть на слуп вилізали, не допомогало. Як тільки пустельник починав втікати від світу, це породжувало неабиякий ажіотаж, світ сприймав втечу як сигнал, щоб почати його переслідувати.

На відміну від чернецтва по-кіновійному, гуртожитному типу, у відлюдників не було товстих стін і міцного здоров’я, щоб вберегтися від наглого ‘тручання в особистий простір.Існував ще й третій, перехідний тип між кіновіотами і анахоретами – келіоти:  жили окремо, спілкувались тільки під час служби. Трапезували окремо.*   До ісихазму церква в Середньовіччі була організацією з активною життєвою позицією – у її портфолії, зокрема, дев’ять  Хрестових походів в XI—XV ст. (перший з них, до слова, очолював Петро на ймення Пустельник), Альбігойські війни XII-XIII ст з  гаслом Вбивайте всіх, Господь своїх впізнає!, Реконкіста (722—1492) та інші двіжняки. Послідовники анахоретства у ті буремні часи мусили ховатися якнайретельніше – ревні віряни могли запідозрити їх в чаклунстві, перевірити, чи схимник топиться, чи може горить, Господь же своїх впізнає! І тільки за рахунок  умов максимальної конспірації традиції відлюдників вдалося дотривати до XIV століття.Річард Лев’яче серце і  Петро Пустельник Вбивати недозволено, але винищувати ворога на війні і законно, і гідно похвали; тому ті, що відзначилися в боях удостоюються великих почестей, і їм споруджуються пам’ятники, що сповіщають про їх заслуги.— Святитель Афанасій Великий, “Послання до ченця Амуна”, яке було затверджено як загальноцерковне вчення на VI і VII Вселенських Соборах (680 і 787 рр.)*Улюблене “Моя хата скраю, нічого не знаю” – це все згубний вплив ісихазму. Коли нам роблять пред’яву, у відповідь на яку замість з  важким мечем в лівій, з важким хрестом в правій руці піти й наваляти ними агресорові, ми починаємо активно бубоніти молитви, бо так “угодно Господові” – до XIV ст.

християнство про таке близько нічого не говорило. У той же час західна християнська традиція увібрала і виплюнула, навчилася рефлексувати гуманізм – у відповідь на houston we have a problem – Ніч довгих ножів  для гугенотів Франції; алкоголем, хвороботворними бацилами та іменем Господа нашого винищена більшість корінних народів Нового світу. Віра в те, що Бог по наш бік на західному фронту без змін саме до нас добрим будь, а не до  християнина по інший бік  – вся ця філософія взаємовиключних параграфів вилилася в домінуючий в другій половині XX ст. постмодерн, якому в принципі однаково, дуже істинний Бог чи не дуже, головне, щоб його не було.Православна традиція, тим часом, до всіх цих ігор розуму залишалася незворушною, не наділеною достатньою гнучкістю пуститися в цей танець з вовками і  не опинитися внаслідок в розтеліпаному вигляді.V Константинопільський собор (проводився у Константинополі у 1341, 1347 та 1351 рр.), був останнім Вселенським собором. Вікі пише: “Православні визнають рішення цих соборів, але не визнають їх Вселенськими (це можна зробити лише на наступному Вселенському соборі” – якого певно вже й не буде, принаймні поки існує  РПЦ). Західна цивілізація, побудована на постхристиянських цінностях, зробилася найуспішнішою на планеті Земля  – в той час, як православна людина, з ісихазмом на озброєнні, сиділа, як герой пісні Братів Гадюкіних “40 пачок Верховини”, по колу бубніла мантру “тото самі зробили, тото самі живіт, а я си маю торбочку, натягну із начосом калісони на живіт ”.В XIV ст.

ісихазм приймається (в тому сенсі, що дерева) в чернечій республіці на острові Афон (там й раніше мешкали відлюдники), звідти через територію Болгарії проникає на територію сучасної України.1596 році, коли внаслідок Берестейської унії постала греко-католицька церква; окрім інших традицій православ’я (переводити в останню неділю жовтня годинник в той бік, що потім хочеться спати) перейняла також і духовну традицію відлюдництва. Можна сказати, що монахи-василіяни – це греко-католицька версія ордену кармелітів (кармеліти походять від спільноти самітників на горі Кармель, що гуртувалися довкола печери пророка Ілії).  І можна стверджувати, що сплеск культу Онуфрія на наших теренах пов’язаний зі знаходженням в XIII-XV ст. в монастирі села Лаврів (105 км від Львова на Бойківщині) мощей святого Онуфрія. Вікі: “Це було єдине місце зберігання його мощей у Східній Європі (інші частини зберігались у Константинополі, Римі та Брауншвейзі”. В Лаврів швидше за все, мощі св. Онуфрія потрапили з цього самого Брауншвейга – за легендою, їх нарішав князь Лев, який згодом (бл.

1301 р.) був похований в Лаврові. 1549 року (кажуть, що під час  татарського набігу), ємність пропала грамота, мощі перетворилися на попіл.  В 2011 році у Василіянський Лаврівський монастир св.Онуфрія, цього разу з Риму, перевезли частину мощів святого Онуфрія.**Остання спроба охопити всю тему культу святого Онуфрія  вилилася в кандидатську дисертацію Павла Олександровича Пропала-Грамоти “Печерна християнська архітектура в басейні Верхнього та Середнього Дністра XI – XVIII ст”.Далі ми говоримо про кінець світу в одній окремо взятій області – Тернопільській.монастир між Бучачем та Жизномиром в станір руїн ще з XVII cт. Важливо відрізняти дві різних історії – часто монастир починався з етапу, коли кілька ченців робили келію в печері – але коли знаходився ктитор, що жертвував на побудову монастиря, при першій ж нагоді печеру покидали. Печерний етап в історії такого монастиря не має безпосереднього стосунку до “культу святого Онуфрія”.     Сокілець, неподалік Золотого потоку. Монахи прийшли сюди в 1608 році,  а вже 14 лютого 1609 року, на прохання монахів щодо надання їм певних засобів для існування, староста генеральний подільський Стефан Потоцький видав грамоту, якою подарував для монастиря «ґрунт» та ліс.

У 1619 році біля церкви вже був монастир.“Родзинка” монастирської скелі – артилерійський снаряд, що в ній застряг монастир не зберігся, зате є дерев’яна церква Покрови Божої Матері, 1635 Про майже кожен печерний монастир побутує міф,що його заснували ченці Києво-Почаївської лаври, які вислизнули з-поміж пальців Батия “при зруйнуванні Києва в XIII ст”. Розповідають ті ж люди, які примушують Богдана Хмельницького спати під кожним дубом Тернопільщини, а Тараса Бульбу не допливати до середини Дністра. У цьому міфі дати не сходяться – ісихазм був канонізований щойно в XIV ст., його послідовники не могли оселитися на Дністрі заднім числом, ще в XIII ст. Адже 5 хвиин тому читали, що “Феодосій Печерський, перший ігумен Києво-Печерського монастиря, був противником відлюдництва, вважаючи, що ченці повинні жити громадою в обителі”. Тому відлюдники не могли потрапити на Подністров’я з київських печер.Безумовно, все дістало піду в монастир могло мати місце і до канонізації, і навіть до прийняття християнства в цілому. храм XVII ст.

в с.Монастирок Борщівського району попри “печерність”, до культу святого Онуфрія безпосереднього стосунку не має грот з хрестами і вівтарем між Чортковом та Угринем печерний монастир в Рукомиші до і після втручання вищих сил   Улашківці – до і після втручання вищих сил. В травертиновій скелі тут – грот пустельника, а вже наприкінці XVII ст. був збудований Василіянський монастир. Сучасні ченці не відчувають ніякого сентименту до пустельницької келії свого попередника, завдали їй “сучасного” ремонту.

Цікаво, яка доля спіткала останнього пустельника наприкінці XVII ст. в конкуренції за святе місце.  урочище Пустельня між Джуринським водоспадом та Устечком на ДністріНе залишилися осторонь і “альтернативні історики”: “ .. то  – НАСПРАВДІ!!! – ніякий не святий Онуфрій, а поганський ідол-божок!” Адже можна припустити (вам що, шкода?), що пустельники в часи Пізнього Середньовіччя добралися до останніх закамарків, де ще переховуватися язичницькі недобитки і здійснювали з ними в печерному храмі неподалік села Стінка спільні богослужіння.печера відлюдника в Стінці, відома сплавникам по Дністру. Замість доводити-сперечатися про закарлючки на стінах, згадаємо пізніший совєцький період, коли  печерний храм в Стінці був місцем зустрічі змінити не можна, де з метою “культурного спілкування” збиралися представники творчої і не дуже молоді. Вчимося читати польською путівник Богдана Януша, що печера в Пороховій була рукотворною, відкритою в 1878 р, а десь в Кракові зберігається її мініатюрна гіпсова копія.

Грот в Пороховій має чудовий контекст – в куточку лежать келішки для споживання горілки разом з зошитами в  косу лінійку – або тут в перерві між написаннями “рама мила маму” першачки граються в пляшечки, або ж тут розбавляє нескінченну легкість буття вчитель (вчителька) молодших класів. дуже подібний на той, що в Стінці, грот-брат-близнюк з ПороховоїУ більшості випадків гроти були видовбані в м’якій, пористій травертиновій скелі, травертин  має чудові теплоізоляційні властивості. Але так було не у всіх випадках. Свідченням того, що відлюдники думали в першу чергу не про комфорт, а щоб їм було якомога зліше на цьому світі – гроти “Кошова” і “Кошова-міні” у холодних вапнякових скелях на околицях села Лисичники:Біля входу в печеру Дятел можна розгледіти хрести: Кажуть, але то не точно – в 90-их, як педагогам не вип’ячували зарплату, вчитель географії одного із наближених до Медоборів сіл, був настільки доведеним до відчаю постійними запитами дружини про тринадцяту зарплату  і неможливістю їх виконати, що  пішов жити відлюдником на дерево, збудував на перше одну хатину, а коли її спалили вдячні учні, на друге  вибудував наступну ще вище – і там чекав, поки лихий триндець дев’яностих закінчаться. Фото хатини на дереві не є, є з апартаментів більш ранішого відлюдника. “пуща Відлюдника” в заповіднику “Медобори”,  автентичні сині двері та фіранка на вікніурочище “Печерки”, НПП “Дністровський каньйон”  На закуску – історія про відлюдника з гроту поруч села Литячі над Дністром, який мешкав тут до 1930-их років.

Він весь був патлатий-бородатий, ще й мав ваду мови, “гавкав”. Через це його завжди дражнили місцеві діти (напевно, коли  той чоловік вибирав собі “відлюдництво”, уявляв інше буття). В якийсь момент булінгу відлюднику впіймати одного такого дражнилку, і навіть вийшло вимовити фразу “щоб ти так сам гавкав!” – і о чудо!!, так і сталося, той хлопчик, а згодом чоловік, затинався від отриманого переляку до самої смерті. Направду, я питався в інших людей з села Литячі, про таку історію і такого чоловіка не чули. Андрій Мельничук .