Спецпроекты

Ангели в імлі. А про що ти думаєш в День пам'яті Героїв Небесної Сотні? - rezonans.info

22:10 20 Февраль Киев, Украина

Ангели в імлі. А про що ти думаєш в День пам'яті Героїв Небесної Сотні? Ангели в імлі. А про що ти думаєш в День пам'яті Героїв Небесної Сотні? 2014. Та зима була не лише холоднішою, вона була прозорішою. Було ясне усвідомлення того, що всіх нас об’єднує.

Було почуття гідності. І біль — гострий, пронизливий, і все ж не здатний вбити це почуття. 2020. Ця зима запам’ятається туманами й безпорадністю.

Маршрут в вечірній імлі підказують трояндові пелюстки на асфальті. Очевидно, за цим маршрутом рухалася хода до Алеї Небесної Сотні. Тут горять свічки. Й багато квітів.

Сьогодні з’явилися ще білі паперові ангели-витинанки. Вони вміють літати. Всі вони вміють літати. Електрики й вчителі, дизайнери й підприємці, пенсіонери й студенти… з Івано-Франкіської й Донецької, Хмельницької й Черкаської… — жодних обмежень вікових, соціальних чи географічних.

Вони захищали гідність — цінність кожної особистості. Попереду була анексія Криму й війна. 20.02.2014 — у цей день скоєне масове вбивство на Майдані. І в цей же день розпочалася операція на Кримському півострові.

20.02.2014 — дата викарбувана на російських медалях “За повернення Криму”. “У центрі лицьової сторони медалі — рельєфне зображення контуру Кримського півострова, обрамленого в нижній частині лавровими гілками, у місці схрещення яких — п'ятипроменева зірка”. Щось прояснюється? Чи мають ці паралельні сюжетні лінії перетнутися у фіналі? І коли той фінал? Майдан — героїчний, гострий, нескорений, болісний і щемкий, але все одно нескорений, Росія намагається “вписати” в свій давно продуманий, але погано зіграний серіал. Вони переписують історію, підміняють факти, граються з сенсами, і найгірше в цьому, що доволі багато людей в моїй країні готові гратися разом з ними.

На жаль, вони не прочитають цю колонку, хоча вона багато в чому саме про них. Про імлу й почуття чогось прямо протилежного гідності. Вона — роздуми про всіх нас разом взятих, що звемося українцями. В новорічну ніч-2020 був навіть не туман, а дощ — холодний, дрібний, з вітром в обличчя.

Стрічка новин рясніла привітаннями й звинуваченнями. Одні закликали святкувати, інші згадували загиблих, описували як долають психічні розлади, ображалися на феєрверки й хлопавки. Були ще треті — ті, що тихо й наполегливо вже не перший рік намагаються вибороти собі право на радість. Вибороти його, перш за все, у власної ж свідомості.

Дається важко. Можна, звичайно, закрити очі й геть не помічати те, що відбувається поруч. Але є небезпека, що твої думки стануть не просто абстрактними, а абстрактними до пустоти, і колись тобі доведеться в неї зазирнути. Можна — навпаки — широко відкрити очі й роздивитися 2020-ий, в якому й далі війна, невиправдані арешти й невинні жертви, в якому — люди, що зникають в нікуди.

І знову хочеться закрити очі. І знову темрява і пустота? Воювати на цій безформній війні — складне завдання, перемогти — неможливо. Про неї навіть неможливо писати, бо речі дедалі частіше тут називають протилежними своєму значенню словами. Волонтерів, що рятували людей, звинувачують у вбивстві.

Натомість справжніх вбивць випускають на волю. Тих, хто розстрілював Майдан, обміняли під час обміну полоненими між Україною й Росією. Прямо напередодні Нового Року. Родичі загиблих, друзі й кілька десятків небайдужих поблукали навколо СІЗО, з якого, ніби, мали вивозити вбивць.

Намагалися будувати якісь барикади, перекривати виходи, зігрівати один одного чаєм і словами підтримки. Як колись на Майдані. Не вийшло. Підсудних навіть не було в цьому приміщенні.

Все, що лишилося, — кілька нічних стрімів в соцмережах і гостре бажання роздивитися щось в цій нічній імлі. Дощ періщив всю новорічну ніч, заганяв людей з вулиць до теплих помешкань, розмивав картинки й побажання. Навіть побажання миру здається тепер не завжди доречним, бо саме про “мир і толерантність” говорять ті, хто ігнорує, провокує, зраджує, торгує, вбиває. В новорічну ніч їхала на метро з одного кінця міста в інше.

З відчуттям того самого права на радість, всупереч усьому чекала на диво. Але навколо були тільки трохи сонні, трохи змерзлі, трохи п’яні втомлені люди, схожі на плем’я, на яке чорні сили наклали закляття, що забороняє радіти й співати веселих пісень. Їхала й читала Рушді: На набережній Гудзон помітили, мов першого весняного підсніжника, бігуна, який не втікав від жодного чудовиська, а бігав просто задля втіхи. Відродження ідеї насолоди було саме по собі як настання нової пори року, хоча всі і знали, доки десь чаїться злий … — це ім’я стало відомим всій планеті, — небезпека залишається.

Зима 2014-го була холоднішою. Метро часто перекривали, бо постійно виникала “небезпека теракту”. Всі вже звикли, поки одного дня його зовсім не зупинили. Ми стояли на переході.

Люди й машини. В джипі, що опинився навпроти нас — у відкритому кузові — лежали люди. Люди, загорнуті в темні ковдри. Акустичний простір навколо був щільний — розмови, плачі, накази, гімн десь поодаль.

І тут ще цей джип, з якимось надприродньо голосним сигналом. Про такий звук кажуть “мертвого підніме”. І раптом все стало зрозуміло. Він везе людей до Михайлівського.

Живих, мертвих, поранених. Один і моїх знайомих був там, біля собору, в цей час, мусив швидко взяти на себе новий обов’язок – відрізняти живих від мертвих, і живих між собою — з пораненнями, з важкими пораненнями, і тих, кому потрібна негайна допомога. Інша знайома, теж випадково, мусила відповідати на дзвінки мобільних, що дзеленчали в кишенях. Мусила, бо опинилася поруч з тими, хто не міг відповісти.

Хто був поранений. Або вбитий. Але ж хтось мусив. Ці люди не були знайомі між собою, вони з різних міст і різних моїх життєвих ситуацій.

І зараз вони по-різному не говорять про ті події. Один надсилає привітання з далеких теплих країн, інша — піднімає келих в родинному колі біля каміна. Але не думаю, що хтось з нас здатен забути, як все палало тою зимою. Кожен просто в свій спосіб бореться за право на радість.

Але ж мовчати не можна говорити. Знову все залежить від знаків, які ми розставляємо. Добре, що в українській мові знак оклику чи знак питання ставиться наприкінці речення. Пишучи, встигаєш ще раз подумати над тим, чи готовий стверджувати, чи знову все — лиш сумніви й туман.

Виводжу пером сніжинку в слові “ніжність”, підписуючи і собі право на свободу, право на радість, право на абстракцію (але не пустоту), право на знак питання. Принаймні в цьому реченні. Про це треба говорити? Коли все починалося й ми вперше бачили на власні очі й відчували на власній шкірі градус навколишньої агресії, коли пекло зсередини, свідомість впиралася й звивалася, шукаючи вихід в те місце, де існує радість. Вона боролася за право.

З часом, коли біль й образа були законсервовані в спогади, сама собою з’явилася здатність вихоплювати запахи, знаки, звуки, які відтворюють відтяту в нас дійсність і складати їх в новий спосіб. З моїх подорожей до Греції, Туреччини й Італії почав вимальовуватися мій особистий Крим. Я дуже люблю його, але не той, за “повернення” якого зараз роздають медалі, а той — не окупований, в якому я бувала з дитинства, а зараз не можу. Мандруючи, я зрозуміла, що він і далі існує, що моя країна — це не тільки місце на мапі, це люди, обличчя, жести, каміння, дерева, музика, книги, запахи й смаки.

Це та країна, яку захищала Небесна Сотня. Я не хочу закривати очі. І тому, навіть малюючи свій уявний острів, я бачу деякі речі. Бачу, наприклад, в обміні полоненими (і побажанні миру напередодні Нового року!) зовсім не благородний, а принизливий і зухвалий жест.

Україна віддає Росії своїх громадян — вбивць інших наших громадян — вбивць Небесної сотні. Початок 2020-го запам’ятається холодним дощем і безпорадністю. А ще — нашим бажанням, попри все лишитися гідними, пам’ятати, вміти радіти й вміти літати.

Очі Майдану
.