Спецпроекты

Колишній заручник "ДНР" Соколов: Мені було сказано: "Або кажеш усе, або посаджу поруч твою дружину і виколю їй очі. І доньку твою при тобі ґвалтувати будемо" - СМИ rezonans

02:43 11 Январь Киев, Украина

Колишній заручник "ДНР" Соколов: Мені було сказано: "Або кажеш усе, або посаджу поруч твою дружину і виколю їй очі. І доньку твою при тобі ґвалтувати будемо" Із першим співрозмовником із-поміж колишніх ув'язнених "ДНР", 61-річним Валерієм Соколовим, знайомлюся просто на вході в гематологічне відділення "Феофанії", де поселили всіх обміняних цивільних. У цій лікарні їх обстежують, дають рекомендації щодо подальшого лікування. Кого необхідно, навіть оперують. У фоє чоловік чекав на своїх дружину та дочку: "Ось-ось мають приїхати, вони в Києві зараз.

Слава богу, тепер ми разом. Коли мене заарештували, вони ж не знали нічого тривалий час: чекати мене чи все вже, подумки ховати..." "А за що ж вас?" – питаю. "Та як більшість, – знизує плечима. – Із політичних мотивів. Вирішили, що "шпигун".

Змусили дві з половиною доби в позі ластівки стояти. Босим. Без їжі, без води. Потім ще дивувалися: "Ого, Валеро! Та ти чемпіон! Ніхто стільки не витримував" – Я, на відміну від тих, хто у "ДНР" за місцевих шахтарів себе видає, і є шахтар, – розповідає Валерій Анатолійович, – у мене чверть століття підземного стажу.

18 років на самій лише шахті Горького пропрацював. Потім був головним механіком на будівельній фірмі – "Амстори" будував. Але назад дороги немає. Там планета мавп, розумієте? Як писав Василь Стус у 68-му, "отак живу: як мавпа серед мавп", "повз мене ходять мавпи чередою" – знаєте такий вірш? Але ви не вірші – ви ж про жахи прийшли слухати.

Хоча, може, ви й маєте рацію: з усіма подробицями до тих, хто прочитає, швидше дійде... Мене, наприклад, катували електричним струмом – під'єднували військово-польовий телефонний апарат ТА-57, так званий "тапик". Змусили дві з половиною доби в позі ластівки стояти. Безперервно.

Босим. Без їжі, без води, без нічого. Потім ще дивувалися: "Ого, Валеро! Та ти чемпіон! Ніхто стільки не витримував". Ну й били, звісно.

Щоб зізнався в тому, що шпигував для України, у завезенні вибухівки, замаху на Моторолу – у всіх можливих гріхах. Доводили до такого стану, що я просив, щоб мене розстріляли. А вони не розстрілювали, хоча нас виводили на розстріл чи не щодня... – Це в Донецьку було? – Так.

Я донеччанин, мене у Донецьку затримали – за проукраїнську позицію. Тільки потім почав розуміти: знайомі ж попереджали, мовляв, Валеро, будь тихіше, усе прослуховують, тут ціла система прослуховувань... Але я не сприймав це серйозно. І от 12 листопада 2016 року вранці, між 9-ю і 10-ю годинами, гуляв із собакою – під'їхали дві машини, вискочили озброєні люди, побили, кульок на голову, у машину – і повезли...

Я здогадувався куди – в "Ізоляцію". На околиці Донецька завод був такий, із виробництва ізоляційних матеріалів, а потім виставковий центр, який бойовики захопили, нібито щоб гуманітарку зберігати. Насправді влаштували там базу і в'язницю – із катівнею. – І що, ніхто не бачив, як вас б'ють і запихають у машину? – Може, і бачив, та хто ж побіжить відбивати? Сім'я нічого не знала, дружина шукала мене по всіх моргах...

Лише в січні, числа 15-го чи 20-го, до мене прийшов слідчий із місцевого відділення "міністерства держбезпеки", так званого донецького "МДБ": "Ну, що, Валеро? Ти вже добре подумав – давай, підписуй..." Почалися слідчі дії – і мене повезли додому, так я хоч сім'ю побачив. Дружина вся чорна стояла... – "Добре подумав"... – ...Так-так.

Щоб мізки краще працювали, головою об стінку били регулярно. Це називалося "ввічливі люди ворушать головою". У мене досі в голові шумить. Зуб ногою мені вибив позивний Кузьмич.

Він відкрито говорив: "Я російський офіцер, підполковник" – Ці "ввічливі люди" – вони українці чи росіяни? – Ну, зуб ногою мені вибив (відкриває рот, показує дірку в зубах) позивний Кузьмич, за легендою – Марков Дмитро Олександрович. Він відкрито говорив: "Я російський офіцер, підполковник". "Ізоляція" – це ще й база підготовки бойовиків, тому на нас вони тренувалися. Було таке тренування – "розгін демонстрації": виводили натовпом на вулицю, типу ми йдемо на мітинг за Україну, шикували – і налітали з кийками, били в кров...

Щоб двох зайців відразу, як кажуть: відпрацювати, як вчиняти з демонстрантами, і всім жителям вбити в голови, що мітингувати не можна. – Як довго ви пробули в "Ізоляції"? – До серпня 2018 року. Потім – місяць у СІЗО. Звідти вже у 32-гу макіївську колонію перевели, коли засудили.

Дали найменший строк – 10 років. У хлопців було 14, 15, у військових – і 28. Я просив: "Давайте більше!" – тому що мені вже плювати було на всі їхні строки. Не дали.

Мовляв, ми ж не звірі, розуміємо, що ви людина літня, сердечник... Там, до речі, у Макіївці, – напишіть обов'язково! – залишилися ті, кого терміново треба визволяти, це хворі люди, інваліди! Приїжджала деенерівська "омбудсменка" Дарина Морозова, так ми їй показували: ось Матюшенко, Тимофєєв – чому їх немає у списках? А вона: "Наших не всіх підтверджують, на кого запит робимо, – отже, і ми не будемо підтверджувати". Ми там заручники, розумієте? Нас наловили на вулицях – і шантажують нами українську владу! Хочуть – внесуть у список, хочуть – викреслять... – Гроші за місце в обмінному списку вимагали? – Де лежать гроші, відразу після затримання запитали.

Усе, що зі мною було, відібрали: одяг, два телефони, годинник... Потім провели обшук у квартирі: вилучили комп'ютер, фотоапарати, мисливські рушниці. Конфіскували машину – звісно, так і не повернули. І навіть вулики (я бджоляр) забрали з дачі.

– А навіщо їм вулики? – Продали. Віджимають усе, що можуть продати. Мені було сказано: "Або ти кажеш усе, або посаджу поруч твою дружину і виколю їй очі. І доньку твою при тобі ґвалтувати будемо".

А потім, коли я підписав, що їм треба: "Ну, ми ж не звірі..." Не звірі вони, розумієте? Шляхетні розбійники. Бізнесменів багатьох затримували, щоб "потрясти". Був такий Саша Ахудзянов – його місяць мучили, потім викинули десь на українській території й оголосили: мовляв, героїчно "ДНР" націоналізувала його хлібозавод. А ще фермер – моя донька з його дочкою ходила на гімнастику.

Із нього знущалися три місяці – підвішували в наручниках за руки як тушу, що хотіли, то чинили. Я за ним наглядав, щоб не зробив із собою нічого... Дуже сподіваюся, що тут розуміють: нам не можна назад. Назад – усе, смерть! – Ваша сім'я на українській території? – Донька – студентка, навчається і живе на українській, звісно.

Дружині доводилося їздити в Донецьк, щоб платити за квартиру. Не будеш платити – відберуть. – А тепер як? – Приходили до нас із Мінветеранів, ми ставили запитання – про наш статус. Потрібні документи, щоб улаштуватися тут, оформити пенсію, житло за щось орендувати і вивезти сім'ї.

Дуже сподіваюся, що тут розуміють: нам не можна назад. Назад – усе, смерть! У Києві, від війни далеко, деякі всіх під одну гребінку стрижуть: якщо Донбас – отже, сепаратисти. А спробуй ти поживи в так званій "республіці" з усвідомленням, що чоловік чи син ні за що сидить у тюрмі і з ним кояться страшні речі! Може людина кинути все й поїхати в такій ситуації? А вийти протестувати відкрито може? Ці "республіки" не любить ніхто: ні ті, кого буквально розтоптали, прибили до землі, ні ті, хто зі зброєю в руках розтоптував. Я навіть на тюремників наших макіївських зла не тримаю: по-перше, у колонії таких звірств, як в "Ізоляції", не було, по-друге, не стали б виконувати накази – сіли б поруч із нами...

Там легше було: ті, у кого рідні у "ДНР", могли, хоч і рідко, розраховувати на телефонний дзвінок (у кого в Україні – ті без зв'язку, але ми їх сім'ям звістки передавали), був телевізор у боксі й радіо. Ми слухали, дивилися новини і розуміли хоча б, де ми, на якому світі... Тільки книжку шкода. Мені наш військовий, Богдан Пантюшенко (військових у нашу колонію минулої осені перевели), таку книжку гарну подарував – Віктора Франкла, психолога, про концтабори.

Але її вже в самому кінці під час обшуку знайшли – і порвали: у "ДНР" є заборонені книги. 37-й рік! – Як ви дізналися, що вас внесли до обмінного списку? – Дружина дізналася: їй зателефонувала Валерія Лутковська, представниця України в мінському процесі. Ну, і з новин знав, що готують обмін. Тільки кого, коли? Передчасно не радів – сльози радості на очах з'явилися, коли вже проїхали лінію розмежування і я побачив обличчя наших хлопців.

Вірніше, навіть коли просто відчув: я вдома, в Україні. Пильне тільки серце, правильно кажуть. Мені здається, після всього пережитого у мене є якесь особливе відчуття Батьківщини. Немає більшого патріота України, ніж житель Донбасу, який пізнав усе те, що ми в окупації! І це неправда, що всі етнічні росіяни й усі російськомовні кликали на Донбас Путіна.

Я сам наполовину росіянин, батько мій родом із Росії. Але він говорив так: "50 років в Україні прожив – отже, українець". Я і розмовляю, і пишу все життя російською: у мене родичі в Новгородській губернії, до війни їздив до них у відпустку і писав оповідання – описував побут. Публікувався на "Проза.ру", "Самиздатеl", інших літературних сайтах.

Тих, хто мене катував, найбільше тішило, що я російський письменник. "Прозаїк! – вони говорили. – Він пише про заєк..." Хочеться вірити, звісно, що цей жах закінчиться. Ходять слідчі, ставлять запитання.

Ви от прийшли, ваші колеги – напишете. А вам точно повірять? Точно зрозуміють, що там відбувається? Я ось думаю: може, написати спеціальне керівництво – як людям вижити на окупованих територіях? Якщо це так затягнулося і ще невідомо, скільки триватиме... P.S. Коли цей матеріал готували до публікації, я зателефонувала Валерію Анатолійовичу – запитати, як він.

"Із лікарні вже з'їжджаю, – відповів чоловік, – й ідею цю – із книгою про те, як вижити, – вирішив усе-таки реалізувати. Придбав комп'ютер, беруся за роботу. Хоч і сумний досвід, але може, комусь він стане у пригоді. А може, і сам, якщо почну писати, швидше це переживу..." (Далі буде).